Книга Потерянная в пентхаусе, страница 27 – Христина Холод

Вона стояла біля краю даху, спиною до нас, і дивилась на мертве місто. Висока. Оголена. Її шкіра була білою, як молоко, а довге, зелене, як мох, волосся спадало до самих п’ят. Але це була не просто гола дівка. Вся її спина, руки, ноги… були вкриті блискучими, хромованими імплантами. Механічні сухожилля переплітались з живими м’язами. Замість лопаток у неї були складні, сегментовані крила, як у металевої бабки. З її голови тягнулися тонкі, схожі на антени, дроти.

Вона повільно обернулася. Її обличчя було прекрасним, але холодним, як у порцелянової ляльки. А очі… її очі світились м’яким, зеленим світлом з-під металевих повік.

Вона оглянула нас — мене, розхристану, в пом’ятій, заплямованій сукні, і Аріандру, що злякано притискалась до мене. Оглянула довгим, оцінюючим поглядом. Потім її губи, тонкі й бліді, скривились у ледь помітній, іронічній посмішці.

І вона сказала. Спокійним, мелодійним голосом з ледь чутним металевим відлунням.

— А хулі ви чекали?

«Хулі ми чекали?» — ці слова досі дзвенять у мене в голові.

Кібермавка. Блядь. Це єдине, що може описати ту істоту. Красива, смертоносна і, схоже, з охуєнним почуттям гумору. Я стояла, як вкопана, тримаючи за руку тремтячу Аріандру, і мій мозок, який вже пережив за цю ніч більше, ніж за все моє нікчемне життя, відмовлявся працювати.

То ми не в чорній дірі? І не в іншому вимірі? А в майбутньому? Чи в альтернативній реальності, де після війни світ перетворився на оце? На тихий, зелений постапокаліпсис, в якому гуляють кіборги-німфи? А наш коридор... той безкінечний коридор... що це, в біса, було? Портал? Тест? Глюк в матриці?

А Марічка? Та сука, що все це замовила? Вона знала про це? Вона спеціально відправила мене сюди? Вона — одна з них? Чи вона — ця кібермавка? Купа питань. Жодної, блядь, відповіді. Тільки іронічний погляд зелених, світлодіодних очей.

Одне я знаю точно. Моє життя з доставкою піци скінчилось. Попереду – розбиратись з цим новим світом. З його правилами. І його мешканцями. І з Аріандрою, яка досі, здається, думає, що ми в пентхаусі, і все ще чекає на свій ментальний борщ. Треба буде їй якось пояснити…

А ще треба буде дізнатися, що ця кібермавка знає про анальний фістинг і чи може вона вбудувати мені в сраку роз’єм для USB. Бо здається, в цьому новому світі мені знадобиться прокачати не тільки скіли брехні, але й власні портали. Бо якщо це майбутнє, воно має бути високотехнологічним. Навіть в дупі. І я дізнаюся. Я, блядь, все дізнаюся. Навіть якщо для цього доведеться ввести в себе не цеглу, а цілий термінатор. Гра тільки починається.

Кінець першої книги.