Книга Сарек, страница 114 – Ульф Квенслер

Після ж починаються справжні проблеми.

Якщо ми обійдемо край льодовика й пройдемо вершину висотою близько тисячі вісімсот метрів, то, рахуючи з сьогоднішнього ранку ми піднімемося приблизно на сімсот метрів. Генрік зможе з цим впоратися? Або впаде, не в змозі зробити й кроку? Звідти тягнеться на північ гостра гряда з обривами обабіч — урвища на сотні метрів праворуч і ліворуч.

Яка висота вежі Какнас? Метрів сто п’ятдесят, може? Уявіть собі, що ви поставили дві вежі Какнас одну на одну. І тоді ви падаєте із самого верху.

Яка ширина хребта? Як на мене, це критичне питання. П’ять метрів — не проблема. Краю обриву не видно, і якщо випадково спіткнутися — це не небезпечно.

Один метр або менше — гм. Навіть я відчувала б страх падіння, а я не дуже боюся висоти.

Пройти метровою доріжкою в горах неважко. Ви робите це автоматично, не замислюючись про те, як саме ви це робите. Але щодня один або два рази ви чіпляєтеся ногою за камінь, що стирчить із землі, шпортаєтеся та мусите зробити кілька кроків убік, щоб відновити рівновагу, або, можливо, ви навіть справді падаєте й підставляєте руки, щоб зарадити собі.

Двадцять тисяч кроків за день, ви завжди неправильно оцінюєте два-три з них і спотикаєтеся. Якщо ви йдете хребтом шириною в метр, у вас виникнуть проблеми. Якщо він шириною півметра, ви загинете.

Тож тепер ви починаєте думати про кожен крок, який робите, і раптом це стає не так просто, те, що ви звикли робити автоматично, стає набагато складнішим, коли ви намагаєтеся на ньому зосередитися. Як ви насправді піднімаєте ногу, як ви її ставите? Ваше серце б’ється швидше, ваші м’язи м’які та слабкі, коліна схожі на спагетті. Ви відчуваєте тягу прірви, як коли стоїте на платформі, а потяг мчить повз, і вам доводиться боротися з імпульсом кинутися перед ним, те саме відчуття, але набагато, набагато сильніше. Прірва спокушає вас, бажаючи, щоб ви мали мужність стрибнути. А щоб протистояти, треба стояти на місці. Не рухатися ні на сантиметр. Ви паралізовані.

Я була в такій ситуації, я це відчула. Страх висоти ірраціональний, і неможливо захиститися від нього, коли він впиває у вас свої пазурі.

Те, що ви робите далі, життєво важливо. Необхідно контролювати дихання. Подивитися на себе здалеку. Подумати, що ви відчуваєте почуття. Подумати, що ви думаєте, що ви відчуваєте почуття. Нехай хвиля омиває вас і відпливає. Потім ви знову починаєте йти. Повільно й обережно.

У моєму випадку страх завжди відпускав порівняно швидко. Генрік, з іншого боку… Я пам’ятаю один випадок у горах Силан у Норвегії, коли ми стояли біля підніжжя найкрутішої ділянки. Просто дивлячись на скелю перед ним, він відчув нудоту й запаморочення, і йому довелося повернутися на гірську станцію.

Те, що перед нами, перебуває на тому ж рівні. Принаймні.

Я не думаю, що Генрік усвідомив це. Але він скоро усвідомить.

Ми йдемо по скелі в західному напрямку, вздовж ділянки дещо пологішої місцевості. Земля всипана чималими каменями, у якийсь момент стався зсув. Неможливо сказати коли — мільйон років тому? Тисячу років тому? Минулого вівторка? Деякі з них надзвичайно симетричні — метрові прямокутники з гладкими сторонами.

Дуже складний рельєф — постійні спуски та підйоми. Більшість скель розташовані під кутом, і майже ніколи не можна поставити ногу на рівну поверхню, щиколотки вивертаються туди і сюди. Деякі камені перехиляються, як тільки стаєш на них. Це похід, який вимагає повної концентрації.