Книга Сарек, страница 120 – Ульф Квенслер

— Дивовижний краєвид, — наважуюся я.

— Абсолютно дивовижний, — погоджується Мілена, пригощаючись кількома цукерками.

— Я не думала, що ми впораємося з підйомом, — веду далі я, — але я дуже рада, що помилилася.

Операція «Покращ Якобу настрій» триває.

— Гм.

— З нетерпінням чекаю наступного переходу, — кажу я, показуючи на хребет. Це має захопливий вигляд.

Я посміхаюся Якобу, він усміхається у відповідь, і його посмішка здається цілком щирою, ніби я щойно сказала щось смішне. Він швидко відводить погляд.

Чому ж я відчуваю себе ні в сих, ні в тих?

Вираз обличчя Якоба був лукавим, ніби він знає те, чого я не знаю.

Ніби хотів сказати: «Ти поняття зеленого про це не маєш, суко. Не маєш довбаного зеленого поняття».

Раптом я вже не зовсім впевнена, що найгірше позаду.

Ми ЙДЕМО ПО СПИНІ ДРАКОНА.

У своїй уяві я бачу, як він прокидається і піднімається. Струсить нас, як крихітних комашок, підведеться на задні лапи й зареве до небес. Яке це було б видовище.

Місцевість обабіч від нас стає крутішою, але це нікого з нас не бентежить — включно з Генріком, очевидно. Перехід на плато допоміг йому знайти спосіб пересування — і перш за все вселив упевненість у собі.

Атмосфера напружена після неприємної розмови на плато. Ідемо мовчки.

Наразі ми рухаємося менш крутим спуском, але однаково це не рівний схил. Спочатку ми досить сильно спускаємося, потім хребет знову починає підніматися. На півдорозі після нової вершини, нижчої за плато, земля знову нахиляється в бік долини, але за вершиною є частина хребта, яку ми ще не бачимо.

До другої вершини нам потрібно йти трохи більше години. День добігає кінця, і сонце вже не дає достатньо тепла. За кілька годин почне темніти, і ми вже маємо бути в долині. Хребет може й порівняно широкий, але було б неприємно йти в сутінках по стежці з прірвами обабіч.

Зупиняємося, щоб швидко перекусити фруктовим супом, хрусткими хлібцями та сирною пастою з беконом. Якоб займається піччю. Він досі мовчазний і дає лише односкладові відповіді, коли Мілена заговорює з ним.

Я потайки вивчаю його вирази обличчя, стежу за кожною дрібною зміною. Мені не здається, що зараз він має такий само похмурий вигляд, він якось більш віддалений, ніби його думки деінде.

Можливо, це лише моя уява, але погане відчуття, що було на плато, посилилося.

Про що ти думаєш, Якобе?

Даю сто крон за твої думки. Або десять тисяч.

Мілена просить мене сфотографувати її та Якоба разом. Він неохоче позує, слухняно обіймаючи її рукою. Зубчасті вершини та льодовики утворюють приголомшливий фон. Тоді Мілена хоче сфотографувати мене та Генріка.

— Поцілунок, — кажу я, повертаючись до нього обличчям. Він притискає свої губи до моїх, але емоцій немає. Генрік також здається далеким. Мілена натискає кнопку.

Добрі друзі на відпочинку в горах. Застиглі моменти, про які можна поговорити за затишною вечерею вдома в Стокгольмі.

«О так, це був рік, коли ви взяли з собою того дивного хлопця, як його звали… Якоб? Пам’ятаєш, Мілено? Боже мій».

Чи згадаю я той неспокій, який відчувала, ту тривогу, яка кинула тінь на цю прогулянку хребтом? Я вважаю це малоймовірним, тому що на інтелектуальному рівні я усвідомлюю, що, ймовірно, на мене впливають лише мої демони, немає об’єктивної основи для того, як я почуваюся. Хитрої усмішки Якоба достатньо, щоб мій розум збурився.