Книга Сарек, страница 139 – Ульф Квенслер

тріск

коли рука ламається, як суха гілка, я опинилася в пастці під Якобом, і мені здається, ніби мої груди цілком розчавлені　немає повітря

не можу дихати

від моїх ребер залишилися лише осколки, мені вдається витягнути ножа з грудей Якоба та вдарити його ззаду в шию, але удар надто слабкий, чи, можливо, його м’язи занадто жорсткі й сильні, лезо зісковзує і в мене нічого не виходить.

Боже, дай повітря

повітря

Мілена стоїть над нами, намагаючись відтягнути Якоба від мене, але він занадто важкий, занадто сильний, я роблю ще одну спробу ножем…

не можу цього зробити, занадто слабка

…так само безуспішно, але, мабуть, принаймні боляче, тому що він піднімає руку на потилицю і повертається вбік, і якось я відштовхую його від себе

нарешті повітря

Я перекочуюся і наповнюю легені, сильно кашляю, ставлю одну ногу на землю, щоби підвестися…

треба тікати звідси

…але тут я відчуваю хватку Якоба навколо моєї щиколотки, він смикає мою ногу, я падаю долілиць, і ніж вилітає з моєї руки

Ні-ні-ні

— Допоможи мені, — видихаю я, дивлячись на Мілену. — Допоможи мені.

І тепер Якоб знову наді мною, важкий, сильний і скривавлений. Він хапає мене за волосся і б’є головою об землю — раз, два, три. Мій череп розривається від болю, і я більше нічого не бачу, все червоне, жовте й пульсує, але я відчуваю, як він перевертає мене так, що я лежу на спині, потім він осідлав мене. Його великі руки знаходять моє горло. Зір повертається, і я догори дриґом бачу Мілену, вона дивиться на мене, паралізована від страху.

— Допоможи мені, — шепочу я знову, а потім Якоб міцніше стискає руки.

І далі стискає. Щодуху.

Річ не тільки в тому, що я не можу дихати.

Я чую хрускіт і тріск у шиї.

Я думаю, що він щось зламав.

Він дивиться на мене згори вниз, його обличчя яскраво- червоне, вени на передпліччях роздуті. Моя здорова рука безрезультатно дряпає його руки, намагається перехопити чи принаймні вставити палець, щоби послабити залізну хватку, але марно. Так само марно, як би я спробувала голіруч відкрити замок.

У його очах бачу намір вбити мене. Це навіть не ненависть, ненависть була б людським почуттям, ні, це щось тваринне, первісне.

«Усе, Анно, — читаю я в його очах. — Тепер ти помреш».

Цього ясного холодного РАНКУ ми спускаємося з гори до річки Рапа, хитаючись. Це буде чудовий день. Красивий і нещадний, як і сам Сарек.

У мене сильно болить голова. Ймовірно, струс мозку. Моє горло досі стискається, коли я ковтаю, болить, як відкрита рана. Моя шкіра потерта, проколота, розірвана в сотні різних місць. У мене вивих плеча й зламана рука. Кістка тріснула десь біля ліктя.

Але я жива. Я не думала, що вцілію.

Мілена, хитаючись, плентається позаду мене. Вона не так сильно поранена, як я, але в неї неприємний поріз на шиї.

Зрештою Мілена вирішила, на чий бік пристати. Господи, невже вона вирішила…

Все почорніло перед моїми очима, деякий час я була непритомна. Коли я отямилася, вага Якоба вже не тиснула на мене. Я сіла й побачила, як він непорушно лежить на землі неподалік.

З його голови стирчала якась дивна палиця.

Все було розмитим, мені було важко сфокусуватися. Я із зусиллям підвелася на ноги й зробила кілька кроків до тіла.

Те, що стирчало з голови Якоба, було древком.

Льодоруб.

І Мілена не просто один раз його вдарила. Насправді половина голови Якоба перетворилася на мішанину з мозку, крові, волосся та фрагментів кісток. Його обличчя було неушкодженим, на ньому застиг якийсь химерний миролюбний вираз. Ніби екран, що приховує за собою хаос.