Книга Сарек, страница 164 – Ульф Квенслер

На обличчі Анни такий вираз, якого я ніколи раніше не бачила, вона має вигляд жорстокий і рішучий. Кілька разів різко тягне за ніж, і той виходить. Якоб намагається захиститися, махає рукою в повітрі, сподіваючись перехопити ніж, але марно. Його інша рука знайшла шлях до її горла.

Це відчайдушна боротьба, тиха й напружена, технічно Анна не повинна мати шансів, але вона вже завдала глибокої рани. Тепер вона намагається вдарити його ножем у потилицю.

І нарешті шок відпускає мене.

Я мчу вперед, хапаю Анну за руку перед тим, як вона знову завдасть удару, це ламає її імпульс, і їй вдається лише подряпати шкіру Якоба. Вона намагається висмикнути руку, її божевільні очі тепер зосереджені на мені, і вона завдає мені удару в горло, до якого я не готова. Я інстинктивно відкидаю голову вбік і думаю, що це рятує мені життя, тому що ніж розрізає мені шию збоку. П’ять сантиметрів праворуч — і він би проник у середину горла. Я заточуюся й падаю на спину. Анна знову намагається вдарити Якоба ножем у шию, і, щоб втекти, він перекидається на бік.

Я торкаюся своєї шиї, мої пальці почервоніли, очевидно, рана кровоточить, але не здається глибокою.

Анна та Якоб досі ведуть боротьбу на життя і на смерть. Зараз Анна відповзає від нього, але він бере її за ногу й знову тягне вниз. Вона впускає ніж. Він забирається на неї, хапає її за волосся та б’є її головою об землю знову і знову. Я кричу:

— Якобе! Стій!

Але він ніби мене не чує, Анна намагалася його вбити, тож він і наляканий, і розлючений — перевертає її і хапає руками за горло. Я встаю на ноги.

— СТІЙ! ЯкобЕ!

Я відштовхую його від Анни або, можливо, я падаю на нього й перекидаю його, та хай там як, він втрачає хватку, і ми лежимо в одній кашливій, стогнучій і скривавленій купі.

— Ти не можеш… Ти не можеш… — кажу я, але не можу закінчити речення. Я ридаю, задихаючись. Якоб лежить на спині й мацає бік, де врізався ніж. Його очі теж на солонці, і нижня губа тремтить, коли він каже:

— Вона намагалася вбити мене, хай йому грець. Вона намагалася вбити мене.

Кров заливає його пальці, і він повертає голову, щоби побачити рану, я теж її бачу. З кожним ударом серця з його тіла викачується свіжа кров.

— Поклади на неї руку й сильно натисни, — кажу я. Я розумію, що це терміново, ми повинні зупинити потік крові. Мені вдається підвестися і, хитаючись, підійти до Анниного рюкзака. Я порпаюся й порпаюся, кидаю речі на землю, аж поки не знаходжу перев’язувальний матеріал та хірургічну стрічку — ті самі, якими я перев’язувала Анні коліно.

Якоб іде за мною, кульгаючи, з попелястим обличчям і панікою в очах. Він обіруч стискає рану.

— Там так багато крові.

— Тобі не можна рухатися, Якобе. Лягай.

— Я не хочу помирати.

— Лягай.

— Я не хочу помирати.

— Ти не помреш. Лягай. На інший бік.

Він робить, як я кажу, лягає на бік і підтягує светр, знову натискає рукою на рану, між пальцями тече кров. Піднімаю його руку, кладу пов’язку на рану, поверх знов кладу його руку. Розмотую смужку стрічки, відриваю її зубами, піднімаю руку, кладу стрічку скісно компресу. Ще одна смужка стрічки — і пов’язка надійна, але вона вже просочена кров’ю. Від неї взагалі є якась користь?

— Ти маєш продовжувати сильно тиснути рукою, Якобе. — Я майже ридаю. Пов’язка, здається, не зупиняє кровотечу, але я не маю кращого плану, тому я кладу ще один компрес під руку Якоба, відриваю ще хірургічну стрічку, і в цю мить я чую позаду себе човгання кроків. Обертаюся, а там Анна з піднятим льодорубом, і вона б’є.