Книга Сарек, страница 91 – Ульф Квенслер

Я обережно підійшла до краю й подивилася вниз, утримуючи центр ваги на нозі, що стояла позаду. Бірюзовий блиск льоду частково приховувався свіжим снігом і зникав у темряві. Тріщина була викривлена, і я не бачила дна. Можливо, я змогла би, якби нахилилася вперед, але вирішила цього не робити.

Я побачила достатньо.

Завглибшки вона мала бути не менше тридцяти метрів. Якби я, задкуючи, зробила в неї крок, то, ймовірно, і поняття зеленого не мала про те, що відбувається, доки моє тіло б не розірвало далеко внизу на частини на нерівному льоді. Якби я, попри все пережила це падіння, я б не мала жодного шансу вибратися з тріщини своїми силами.

Від усвідомлення того, наскільки я була близька до смерті, моє серце калатало.

Яке це негостинне місце.

Мабуть, я опинилася далі на горі, ніж думала. Можливо, я насправді йшла швидше, ніж тоді, коли ми з Генріком йшли вперед. Або мій фантастичний ПЛАН пошуку правильного маршруту, мій геніальний МЕТОД, був хибним.

Можливо, я все-таки не трималася прямої лінії.

Я відійшла на кілька метрів від тріщини, але її бірюзовий морок ніби просочувався через край, роблячи світло темнішим.

Я перевірила час, ще було зарано для сутінків. Хмарний покрив, мабуть, згустився, набувши темнішого сірого відтінку.

Але було відчуття, ніби сутеніло.

Звичайно, я могла обійти тріщину й продовжити прямувати вгору, але в мене було відчуття, що я вже зайшла надто далеко. Мені потрібно було повернутися вниз. Я могла час від часу збочувати, щоб шукати Генріка, але це була підступна місцевість. Як я могла бути впевненою, що під свіжим снігом не ховається ще одна тріщина, яка чекає на те, щоб мене поглинути?

Я почула дивний звук, майже схожий на плач. Можливо, цей звук видавав лід, що рухається. Я нічогісінько не знала про те, як утворюються такі тріщини, можливо, раптові падіння температури восени викликають напругу в льоду й спричиняють їх?

Ось знову.

Ааа.

Маленьке полум’я звуку, яке спалахнуло, лише щоб його загасили вітер і сніг. Ааанн…

Я завмерла, затамувавши подих. Лагідний стукіт сніжинок на моєму каптурі заважав мені, я смикнула за шнур і відсунула каптур. Широко відкрила рота, ніби це могло допомогти. Я інстинктивно повернула голову до вітру.

Я довго слухала, затамувавши подих, доки мої груди не почали боліти, а м’язи в горлі не почали працювати, щоб отримати трохи повітря. Я відпустила й видихнула, потім наповнила легені свіжим повітрям одним глибоким вдихом, а потім я почула це знову.

Аааааа!

— ГЕЕНРПКУ! — заволала я.

— Аааннооо!

Я побігла назустріч голосу Генріка, продовжуючи гукати, не відводячи очей від землі, щоб не втрапити ногою в якусь приховану тріщину. Заледве за хвилину я побачила темнішу фігуру крізь закружений сніг, і відтак я була поряд із ним. Ми обійняли одне одного холодними й вологими обіймами, притиснувшись щока до щоки. Генрік був такий холодний, що аж тремтів.

— О Генріку, слава Богу… — Мої очі наповнилися сльозами полегши. Я вже зневірилася знайти його. Тепер принаймні частина кошмару минула. Які б випробування не чекали на нас, ми зустрінемо їх разом.

У Генріка цокотіли зуби, і він ледве міг говорити.

— Ти повернулася, — видихнув він. — Ти повернулася.

Я продовжувала обіймати його, і більше ніколи не хотіла відпускати. Обома руками твердими швидкими рухами потерла його спину, намагаючись трохи зігріти нас обох. Лише тепер я зрозуміла, що теж тремчу. Я упріла, коли в паніці мчала на гору, але потім понад годину йшла рівномірним темпом. Тепер я почувалася так, наче моє тіло було покрито плівкою крижаної вологи. Крім того, важкий мокрий сніг уже добрався до моєї шиї.