Книга Сарек, страница 168 – Ульф Квенслер

— Будьте на зв’язку, — каже він із усмішкою. Я всміхаюсь у відповідь.

Я намагаюся контролювати свої фантазії, але я дуже чекаю на концерт. Думаю, саме тоді це станеться. Усе моє тіло тужить за Генріком. Кінчики моїх пальців прагнуть торкнутися його волосся, моє обличчя, шия жадають його губ, мої ноги прагнуть обхопити його.

У четвер, коли Генрік має виступати, зала Стокгольмського земляцтва натоптом-натоптана. Це гарна, але трохи обшарпана стара зала з високою стелею, кришталевими люстрами та портретами колишніх інспекторів земляцтва на стінах. Дубовий паркет демонструє неминучі ознаки зносу від багатьох років студентських обідів і весняних балів. Навколо мене метушаться дівчата й хлопці із земляцтва, усі стрункі, привабливі й ошатно вдягнені, ніби в Гарварді, або, як я підозрюю, відповідно до шведського уявлення про те, як треба одягатися Гарварді. Тут і поцілунки здаля, і обійми, і сміх. Судячи з акцентів, здається, що всі приїхали з Лідінґо чи Дюрсгольма. Я почуваюся ні в сих, ні в тих, але Анна припустила, що я захочу прийти й послухати Генріка, і, звичайно, вона мала рацію. Я сідаю позаду й дивлюся на екран телефону, чекаючи початку вечора.

Анна виходить на сцену й дає Генріку зробити короткий, жвавий вступ. Під оглушливі вигуки та оплески Генрік займає своє місце на трибуні. Промова триває маже годину, і йдеться про Закон про свободу преси та його коріння у вісімнадцятому столітті. Генрік торкався цієї теми в лекції, яку читав на факультеті економіки, але тепер він докладніший і наводить кілька кумедних прикладів того, який вигляд мала сатира в Стокгольмі за часів Беллмана. Потім була тривала сесія питань і відповідей. Генрік цікавий, дотепний і розслаблений, як завжди, він тримає аудиторію.

Коли все закінчується, у меншій сусідній залі подають гороховий суп і шведський пунш. Я сподіваюся перекинутися кількома словами з Генріком, подякувати йому за чудову промову, але його та Анни не видно. А я тим часом стою і чекаю сама, нервово возячись із телефоном. Я стою лише кілька хвилин, але здається, що цілісеньку вічність. Кілька　гарненьких стокгольмських дівчат дивляться на мене, явно дивуючись, що я там роблю.

Зрештою з’являються Генрік і Анна, і всі сідають за довгий стіл, накритий приблизно на п’ятнадцять осіб. Вони двоє сидять посередині — одне біля одного. Я теж сідаю, і на цьому етапі я відчуваю себе такою сором’язливою і ніЯкобою, що не помічаю, що біля кожного келиха для вина лежить картка з іменем гостя. Мій сусід, хлопець у білій сорочці та клубному блейзері, з гострим, як бритва, проділом у волоссі, кидає на мене запитливий погляд, а потім дивиться на картку біля мого келиха. Тоді я теж її бачу. Там написано «Софія Д». Я прошу вибачення, мої щоки горять, мій сусід ніжно торкається моєї руки і ввічливо каже, що все гаразд. Я обходжу весь стіл, шукаючи картку зі своїм іменем, але не можу її знайти. Коли я проходжу повз, Анна та Генрік заглиблені в розмову, Генрік кидає на мене погляд, а потім переводить увагу на Анну.

Згодом я розумію, що це верхній стіл, призначений для вечірнього доповідача, офіцерів земляцтва, почесних членів і так далі. Очевидно, мені там не місце. Інші гості, які бажають поїсти, розміщуються за трьома довгими столами далі в залі.