Книга Сарек, страница 169 – Ульф Квенслер

Господи, яка я ідіотка.

Я хотіла б запастися крізь землю або принаймні зараз піти додому. Але це мало 6 такий вигляд, ніби я дуюся через те, що не дістала місце за верхнім столом, до того ж я не зовсім втратила надію побалакати з Генріком. Тому я знайшла місце просто на розі одного з інших столиків. Я їм гороховий суп і п’ю пунш, а інші гості ввічливо повертаються до мене й обмінюються кількома словами, перш ніж знову зникнути у своєму світі спільних знайомств і пліток.

Я кидаю погляд на верхній стіл. Анна та Генрік досі заглиблені в розмову. Анна торкається його руки, Генрік сяє, знову здається молодим хлопцем. Я відчуваю сильний укол ревнощів.

Через кілька хвилин я йду, не попрощавшись із Генріком і Анною. Я почуваюся не дуже добре, і хвилююся, що Анна може спробувати переконати мене залишитися.

Я не можу заснути цієї ночі. Усе було таким жахливим, геть не таким, як я сподівалася. Мені соромно за свої ревнощі. Я не маю жодних претензій до Генріка, але ревную. Я кажу собі, що його довга розмова з Анною взагалі нічого не означає. Він був запрошеним доповідачем, вона була ведучою, той факт, що вони сиділи разом і мали про що поговорити — це найприродніша річ у світі.

Так говорить моя голова. Моє серце підозрює щось інше.

Наступного дня я пишу Генріку: «Ти був блискучий учора! Як завжди». Минає кілька годин, перш ніж я отримую у відповідь смайлик із посмішкою.

Я йду і бронюю квитки на концерт Мелісси Горн. Жінка в касі каже мені, що квитки продаються швидко, і очікується, що на захід буде аншлаг. Я ще нічого не чула від Генріка, але про всяк випадок купую два квитки.

Я не побачу Анну до наступного тижня. Ми побіжно згадуємо четвер, але, здається, він уже лише в нашій голові. Вона не питає, чому я пішла додому так рано, не попрощавшись. Я хотіла б дізнатися більше про вечір, але потім приходять двоє інших студентів із нашої групи, і ми починаємо працювати.

Одного ранку я сідаю на автобус, щоб їхати до факультету економіки. Вночі впав мороз, і калюжі перетворилися на крижані дзеркала. Холод щипає мої щоки, як передчуття зими, і в повітрі видно пару від подихів людей. Небо чудове, відтінки блідо-рожевого та блакитного. Заповідається чудовий, прохолодний день.

На щастя, в автобусі тепло. Я вибираю те саме місце, що й того першого ранку, коли зустріла Генріка. Це трохи схоже на закликання, і воно працює, тому що ось він на зупинці в Еріксберзі. Він зазирає до проходу, і я думаю, що він шукає мене. Я махаю рукою і всміхаюся, його обличчя світиться. За кілька секунд він сидить біля мене.

Ми балакаємо про всілякі речі. Про те, як пройшов мій перший іспит, про те, що Генріка о сьомій ранку будять будівельники, бо в його квартирі капітальний ремонт, про новий фільм, який я нещодавно подивилася. Тепло та близькість між нами повертаються, все має добрий вигляд, як це було до того вечора в Стокгольмському земляцтві.

Я закохана в тебе, Генріку. Ти це усвідомлюєш? Я думаю, що я тебе люблю.

Я кажу йому, що маю два квитки на Меліссу Горн, якщо він все ще зацікавлений.

Його обличчя згасає, і він замовкає. Він дивиться прямо перед собою, шукаючи потрібні слова. Йому явно дуже незручно.

— Це… Річ у тому, що… мене запросили на вечерю в Сент- Люсії в Стокгольмському земляцтві… Я думаю, це тому, що я виступав у четвер.