Онлайн книга «Потерянная в пентхаусе»
|
Глибше... Господи, глибше. Я відчуваю, як її зап'ястя треться об мої стиснуті сідниці. Я більше не відчуваю паєток, не відчуваю холодної підлоги під колінами. Я перетворилась на суцільний, пульсуючий портал для цієї сліпої дослідниці. Мої істеричні стогони стають рівними і протяжними, як мантра тибетського монаха, який досяг нірвани шляхом введення собі в дупу руки допитливої незнайомки. Я вже не граю. Мій мозок відключився, передавши керування тілом автопілоту "професійної збоченки Марічки". Моє тіло прийняло цю гру. Тільки в голові, як далеке відлуння, пульсує одна-єдина думка: "Яке, блядь, щастя, що вона сліпа. І що я не встигла доїсти ту піцу. Бо зараз би в цьому лабіринті, бляха-муха, з'явився б не тільки Мінотавр, але і його гімно". Коли рука виходить... це як після народження, їй-богу. Тиша, порожнеча, і відчуття, наче з тебе щойно дістали слона, а не чотири пальці. Я нерухомо стою навкарачки, дихаючи, як марафонець після фінішу. Мій "портал" пульсує, як скажена медуза, а мозок повільно перезавантажується: "CTRL+ALT+DELETE... Систему не пошкоджено, але потрібне оновлення антивірусу 'Довірливість'". І в цю мить відновлення системи я відчуваю ніжний, ледь відчутний дотик до... ОП-ПА! А це вже інша ділянка. Інший, так би мовити, сектор для досліджень. Легка, тепла долоня, тепер вже без слини, дякувати Джавеліні, м'яко лягає мені між ніг, просто на сукню. Пальці так делікатно, так грайливо ковзають по тканині... це як кошеня лапкою. АЛЕ БЛЯХА-МУХА! Вчора вранці я голила там, щоб було "чисто для себе", а до вечора вже виріс їжак, як на дачі в моєї баби! ЯКЩО ВОНА ЗАРАЗ ПРОВЕДЕ ПАЛЬЦЯМИ І ВКОЛЕТЬСЯ, МІЙ ОБРАЗ УТОНЧЕНОЇ МАЙСТРИНІ АНАЛЬНИХ ПРАКТИК РОЗСИПЕТЬСЯ, ЯК ДІМ З КАРТОК ПІД ЧАС ЗЕМЛЕТРУСУ! — Ти така крута... — шепоче вона голосом, в якому і захват, і повага, і легка заздрість. Наче я щойно на її очах голіруч зігнула сталевий прут. А не... ну, ви зрозуміли. — Яка ж ти глибока... наче Маріанська западина. А тепер... ходімо вже до холодильника. Я вже справді хочу вина. І вона прибирає руку. ФУУУХ! ПРОНЕСЛО! Навіть не намацала мою щетину, яка могла б конкурувати з щіткою для чищення взуття. Вона підводиться, і я, незграбно обтрушуючи з колін невидимий пил і намагаючись розпрямити сукню на своїй приниженій сраці, теж встаю. Ноги трохи тремтять. І не тільки від втоми. Після такого... гм... "розширення свідомості" хода стає трохи невпевненою. Наче в моряка, що вперше зійшов на сушу після дев'ятибального шторму. Знову її прохолодна долоня знаходить мою. Ми йдемо. І ЗНОВУ В НІКУДИ!!!!! БЛЯДЬ, БЛЯДЬ, БЛЯДЬ!!!! Ми знову йдемо в цю безкінечну чорноту!!!! Я думала, що той акт анальної капітуляції мав якось скинути налаштування цього глючного виміру, перезапустити систему! А воно ніхуя! Той самий шлях в ніщо. Десять кроків... тридцять... п'ятдесят... Мені вже навіть не страшно. Мені... смішно. Абсурдно. Спочатку була сукня, потім пенсіонери-садисти, потім відключення світла, тепер сліпа німфоманка-дослідниця і нескінченний коридор її свідомості чи хуй знає чого! Це не може бути реальним! Це якийсь сон, галюцинація, експеримент божевільного вченого!!! — Марічко, — раптом знову порушує тишу Аріандра. Її голос звучить абсолютно спокійно, наче вона веде мене по звичайному коридору своєї квартири. |