Книга Потерянная в пентхаусе, страница 13 – Христина Холод

— Що? — ледь чутно шепоче вона.

— ПІНА! — проголошую я урочисто. — Всередині тебе все оживає, все починає дихати! Мільярди колючих, лоскітливих бульбашок! Ти ніби величезний келих шампанського, який наповнюють зсередини! Все тіло здригається, ти вже не людина — ти хмара! Мильна хмара! Весь біль, весь бруд, вся туга, вся злість на русню, — все це перетворюється на запашну піну і виходить з тебе! Ти очищуєшся до стану... до стану новонародженої дитини! До скрипу! Це, блядь, анальний екзорцизм!

Я замовкаю, в захваті від власної поетичної брехні. Я не актриса, я, курва, пророк!

— Після того, як воно повністю розчинилося, — додаю я тихо, — всередині залишилась тільки дзвінка, сліпуча, стерильна чистота. Скрипуча нірвана. Я тиждень ходила, і з мене пахло альпійською свіжістю. Здавалося, я можу лікувати людей одним дотиком своєї... емм... п'ятої точки.

Тиша. Ми знову йдемо. Я навіть забула, що ми йдемо.

— Скрипуча нірвана... — заворожено повторює Аріандра.

А я з жахом думаю: що далі? Які ще перли були в тій її єбучій переписці? Монтажна піна? Їжак? Холодець? Від однієї думки про господарське мило мій портал, ще недавно гордий і широкий, починає панічно свербіти і стискатись до розміру копійчаної монети. Здається, на сьогодні експериментів досить. Навіть для такої видатної дослідниці, як я.

Ми знову занурились у цю безмовну ходу крізь чорноту. Мені здається, я починаю бачити в темряві. Не предмети, ні. Я бачу саму темряву, її відтінки, її глибину. Я бачу, як тиша лягає на неї шарами, наче пил на старі меблі. І весь цей всесвіт тримається лише на одній тоненькій ниточці – на дотику наших рук.

Я вже майже змирилася, що цей шлях не має кінця, що ми тепер назавжди будемо отак блукати, поки не перетворимось на місцевий фольклор — дві дівчини, які шукали вино, а знайшли нескінченність. Але Аріандра знову заговорила. І її голос був сповнений такого щирого, майже дитячого жалю, що у мене серце йокнуло.

— Шкода... — зітхнула вона так, наче щойно дізналась, що Санта Клауса не існує. — Шкода, що в мене немає такого мила.

Я трохи розгубилась. Що, блядь, шкода? Що вона не може влаштувати мені хімічний опік прямої кишки? Це комплімент? Чи докір?

— У мене все таке... ну... дороге, — продовжила вона винуватим тоном. — Французьке, з ароматом лаванди, з олійкою ши, якесь ще з частинками перламутру. Воно ж не дасть такого ефекту очищення, правда? Воно ж надто... ніжне. Для справжнього катарсису потрібен хардкор, так? Потрібне господарське.

"ХАРДКОР, БЛЯДЬ!!!!!" — мій мозок почав битися об стінки черепа, як навіжений метелик. "ДІВЧИНКО, ХАРДКОР — ЦЕ КОЛИ В ТЕБЕ ПОСЕРЕД МІСТА ЛЕТЯТЬ РАКЕТИ, А НЕ КОЛИ ТИ ПХАЄШ СОБІ В СРАКУ ГОСПОДАРСЬКЕ МИЛО ЗАРАДИ ДУХОВНОГО ПРОСВІТЛЕННЯ!!!!!"

Але я ж тепер гуру. Ментор. Анальна наставниця.

— На жаль, так, кицько, — з мудрою скорботою в голосі погоджуюся я. — Тільки біль. Тільки хардкор. Тільки запах дешевої хімії розкриває твою третю... еммм... третю анальну чакру. Вся ця лаванда і олійки – це для профанів.

Вона глибоко зітхнула, і я відчула, як її рука на мить здригнулася від якихось внутрішніх переживань. А потім її голос знову потеплішав, сповнився надією та... хтивістю.

— Але... якби ми зараз... знайшли ванну кімнату...

СЕРЦЕ, СУКА, ПРОПУСТИЛО УДАР.

"...Я б тобі ввела... оце моє. Перламутрове."