Книга Потерянная в пентхаусе, страница 16 – Христина Холод

ТРИ ЛІТРИ?!?!? ЦЕ ВЕДРО, БЛЯДЬ!!!! Туди ж цілу армію можна поселити!!!! Три літри — це коли тебе готують до операції на кишечнику, а не для романтичного вечора!!!! Ця Марічка була не просто хворою, вона була потенційною пацієнткою реанімації!!!

— ...І щоб обов'язково довгий, тонкий, гумовий наконечник, — продовжувала вона мріяти. — Ти казала, він дістає до самих... глибин душі. І коли вода входить в тебе, повільно... струменем... ти відчуваєш, як... як тебе змиває. Наче хвиля. Я зараз... я так добре це уявила... Знаєш, мені так хочеться зараз знайти нашу кухню... взяти велику каструлю... шланг від душу... і зробити тобі таку клізму. Прямо тут. Як ти любиш. Щоб тебе змило... і, може, нас кудись винесе. Нашою течією.

Я стою. І мовчу. І слухаю. Я слухаю цю фантастичну поему про трьохлітрову клізму і розумію, що мені вже ніхуя не смішно. Мені страшно. І не тому, що вона хоче залити в мене три літри води. А тому, що її голос звучить так... переконливо. Вона вірить. Вона вірить, що ця процедура може стати нашим порятунком. Що наш спільний, блядь, понос винесе нас з цього лабіринту, як Ісуса по воді.

— Так... — шепочу я, і мої губи ледь ворушаться. — Це... це найкраща ідея за весь вечір, кицько.

Я відчуваю, як моє тіло покривається холодним потом. Але голос мій звучить натхненно, як у людини, що знайшла істину.

— Відчуття... неймовірне, — продовжую я, вже не зупиняючись. — Спочатку — прохолода. Вона розливається по тобі зсередини, як гірська річка. Ти відчуваєш кожну складочку, кожну печеру в собі. Ти стаєш... картою. Географічною картою власного тіла. А потім, коли ти вже повна до країв... ти відчуваєш легкість. Невагомість! Ти — величезна, наповнена чистою водою, повітряна куля, готова злетіти. Це... це вихід за межі. Повне оновлення...

Я замовкаю, вичерпавши залишки фантазії. Вона задоволено зітхає.

— Змити все. Так... Нам треба це зробити.

І я, блядь, розумію, що якщо ми зараз дивом натрапимо на кухню, я не зможу відмовити. Я стоятиму раком в темряві безкінечності, поки ця сліпа пророчиця заливатиме в мене відро води зі шлангу від душу, в надії, що нас викине кудись на берег реальності. Господи, в що я вляпалася? І головне — скільки ще невідкритих талантів було в цієї клятої Марічки? Це питання лякало мене більше, ніж перспектива потонути зсередини.

Пауза після нашого натхненного обговорення переваг екстремальної гідроколонотерапії затягнулася. І тиша, яка й до цього була, як вата у вухах, раптом стала... інакшою. Вона стала важкою. Оглушливою. В ній не було ні надії на звук води, ні шелесту перламутрового мила. В ній не було ніхуя. Взагалі.

Я відчула, як її рука, що весь цей час міцно тримала мою, злегка здригнулась. Наче вона тільки зараз, після всіх цих фантазій про мило, цеглу і клізми, звернула увагу на те, що відбувається НАЗОВНІ, а не всередині моєї уявної сраки.

— Марічко... — її голос був напрочуд тихим, майже невпевненим. Вперше за весь вечір я почула в ньому не цікавість чи хтивість, а... страх. Справжній, людський страх. — А... така тиша... і нікого... зовсім. Що, як...

Вона замовкла. Я чекала, що вона договорить. Можливо, щось типу "що, як ми ніколи не знайдемо ванну?" або "що, як у мене немає такої великої каструлі?". Але те, що вона сказала далі, змусило навіть мої цинічні, загартовані в боях з анімешниками, нутрощі стиснутись у крижаний кулак.