Книга Потерянная в пентхаусе, страница 18 – Христина Холод

Я вчергове почала водити ногою по підлозі, сподіваючись натрапити на кінчик тієї клятої нитки. Але її не було. Я намацала тільки холодну, гладеньку порожнечу.

І саме тоді в мою голову, звиклу вже генерувати найбільш божевільні теорії, прийшла нова. Ще божевільніша.

— Аріандро... — починаю я, і мій голос звучить як у змовника. — А що... якщо це не кінець світу?

— Не кінець? — в її голосі розчарування. Їй, здається, вже сподобалась ідея стати верховною жрицею.

— Ні. І не початок. Що... якщо це ІНШИЙ світ?

Пауза. Я даю їй час переварити.

— Інший? — перепитує вона обережно, наче боїться злякати цю думку.

— Так! Ти ж казала, та руснява ракета могла щось активувати! А що, як вона активувала не кінець, а... перехід?!!?! Що, як вона пробила дірку між всесвітами?! І ми, в момент вибуху і зникнення світла, просто... провалилися сюди!

Я чую її різкий, короткий вдих. Ідея, схоже, припала до душі.

— Як... як Аліса в кролячу нору! — вигукує вона, і я відчуваю, як вона аж підстрибнула від захоплення.

— Точнісінько! Тільки наша кроляча нора, сука, трохи затягнулась і виглядає як нескінченний коридор! І ми зараз не в нашій квартирі в нашому місті, а в якомусь, бляха-муха, паралельному вимірі! Тут, можливо, зовсім інші закони фізики!

Теорія була настільки ж абсурдною, наскільки і прекрасною. Вона пояснювала все! І нескінченний коридор! І зникнення звуків! І навіть той факт, що нитка, блядь, просто зникла! Можливо, в цьому всесвіті нитки існують лише десять хвилин, а потім розчиняються в повітрі! Або їх з'їдають невидимі міжпросторові хробаки!

— Тоді... тоді це означає... — починає вона тремтячим від захвату голосом.

— Це означає, що тут все може бути іншим! — підхоплюю я, входячи в раж. — Можливо, тут люди не ходять, а літають! Або спілкуються за допомогою телепатії! Може, тут їжа не потрібна, а всі живляться космічною енергією через... через вуха!

— А анальні портали... тут працюють? — з найважливішим питанням у світі звертається вона.

— Тут... тут, мабуть, ціле тіло — це один суцільний анальний портал! — урочисто заявляю я. — Нам не треба шукати конкретний вхід! Ми можемо вводити цеглу... куди завгодно! В лікоть, наприклад! Або в п'ятку! Уявляєш, які перспективи відкриваються для наших досліджень?!!?!!

Ми стоїмо, знову охоплені божевільним ентузіазмом першовідкривачів. Дві сучасні Колумбіни, що відкрили не Америку, а, бляха-муха, якийсь дивний коридорний світ без законів і логіки. Доказів нашої теорії не було. Жодного. Нуль. Тільки її сліпота, моя фантазія і нескінченна темрява навколо. Але це були найкращі докази у світі.

— Ми повинні дослідити цей світ! — каже вона рішуче. — Треба йти вперед. І бути готовими до всього.

— Так, — підтверджую я, відчуваючи новий прилив сил. — Нас ніщо не зупинить. Навіть якщо з-за повороту зараз вийде фіолетовий слон на роликах і запропонує нам зіграти в шахи холодцем. Ми скажемо: "Так, блядь! А потім ти засунеш нам його в вуха!"

І ми пішли. Не шукати ванну чи холодильник. А просто йти. Вперед. В глибини нового, дивного, абсолютно бездоказового, але такого багатообіцяючого всесвіту. Бо коли ти не бачиш ніхуя, ти можеш уявити собі абсолютно все.

Ентузіазм "дослідниць паралельних світів" вичерпався приблизно на сотому кроці, коли ми не зустріли ні фіолетових слонів, ні міжпросторових хробаків. Ми зустріли все те ж саме – ніхуя. Така сама гладенька підлога, така сама густа темрява, така сама всепоглинаюча тиша. Навіть найгеніальніша теорія потребує хоч якогось, блядь, підтвердження, а тут – повний нуль. Всесвіт мовчав.