Книга Потерянная в пентхаусе, страница 17 – Христина Холод

— ...Що, як це кінець світу?

"КІНЕЦЬ СВІТУ?!"

— Не просто... електрики нема, — продовжувала вона, і її шепіт тремтів. — А взагалі. Всього. Що, як та ракета руснява... вона була не простою? Що, як вона... щось активувала? І все зникло. Всі люди. Всі міста. Всі країни. Просто... вимкнулось. І залишились тільки ми. Ти... і я. Вдвох. У цій порожнечі. Останні люди у Всесвіті.

Я стояла і дивилась в непроглядну темряву. І я... я задумалась. А хулі, власне, ні?!!! Всі ознаки ж на місці! Вимкнули світло. Немає зв'язку. Немає звуків. Безкінечний простір. Апокаліптичні теорії від сліпої дівчинки. Та це, блядь, класичний сценарій постапокаліптичного фільму, тільки без зомбі! Поки що без зомбі...

Моя уява, розігріта попередніми вправами, миттєво намалювала картину. Ось ми вдвох блукаємо по руїнах цивілізації. Навколо — пусті, мовчазні міста. Іржаві остови машин. І тільки ми, Роксолана-Марічка і Аріандра — останні представниці людства. Нові, блядь, Єва і Єва. І тепер на наших плечах... точніше, в моїй сраці... лежить відповідальність за відродження цивілізації! Але як, курва, як?! Навіть якщо я навчусь пхати в себе не тільки мило, а й заморожену сперму з покинутих банків репродуктології, це ніхуя не спрацює! Ми ж обидві дівчатка у смаках яких немає вагін!!!!

"ТАК, РОКСОЛАНО, ЗБЕРІСЬ, СУКА! НЕ ЧАС ДЛЯ ПАНІКИ!"

Але інша частина мого мозку, та, що відповідала за сарказм і чорний гумор, раптом підкинула мені просто геніальну думку.

Якщо ми останні люди на Землі... то всі ті анімешники з лисячими хвостами — мертві! Мертвий мій начальник, який штрафував мене за запізнення! Мертвий консьєрж-індик! Всі мертві!!! На світі немає більше надокучливих клієнтів, кредитів, податків і черг у супермаркетах! Є тільки я, Аріандра, і безмежний світ, повний речей, які тепер належать нам!

Я відчула, як на моєму обличчі розповзається найширша і найбожевільніша посмішка.

— Знаєш, Аріандро, — промовила я глибоким, урочистим, майже пророчим голосом. — Можливо... можливо, це не кінець. Можливо, це... ПОЧАТОК. Початок нашого світу. Чистого. Нового. Тільки для нас.

— Початок? — злякано перепитала вона.

— Так! — я піднесла вказівний палець догори, ніби вказуючи на невидимі зорі. — Ми заснуємо нову цивілізацію! Цивілізацію, побудовану на принципах розширення свідомості! На анальному пізнанні Всесвіту! Ми будемо головними жрицями цього культу!

Мовчання. А потім я відчула, як вона, услід за мною, посміхається. Посміхається щасливо, як дитина, якій пообіцяли найбільшу іграшку в світі.

— Жриці... — заворожено прошепотіла вона. — Нам потрібен буде... храм.

— Храм ми побудуємо з цегли! — заявила я. — Силікатної, білої! А освячувати його будемо господарським милом! І перше, що ми зробимо, як тільки знайдемо вихід з цього коридору – ми знайдемо найкращу клізму в світі! І промиємо цей світ до блиску! Наш світ, Аріандро! Наш!!!

Ми стояли в обіймах темряви, дві божевільні жриці неіснуючого культу, і будували плани на майбутнє в світі, який, можливо, перестав існувати. І це було так охуєнно, що я майже забула, як мені хочеться срати. Просто від страху.

Цей ентузіазм "останніх жриць на руїнах світу" якось швидко вивітрився, як дешеве пиво з відкритої пляшки. Бо ми, блядь, все ще стояли в тій самій сраці. Неважливо, кінець це світу чи його початок — коридор не зникав, стіни не з'являлися, а холодильник з вином і не думав матеріалізовуватися з темряви. Навіть найамбітніші плани з будівництва анальної цивілізації розбиваються об тупий факт: ми тупо заблукали.