Онлайн книга «Потерянная в пентхаусе»
|
"Інші закони оптики..." — ці слова застрягли в моїй голові, як шматок недожованого хліба. Я стояла, охоплена величчю власної космологічної теорії, відчуваючи себе майже Ньютоном, якому на голову впала не просто цегла, а ціла чорна діра. Я, шматок космічної енергії, вона, шматок космічної енергії... Все ілюзія, все тлін... Але Аріандра, схоже, завершила свої роздуми про невдалу спробу влаштувати феєрверк у сингулярності й перейшла на новий рівень. — Марічко... — раптом знову почала вона тим своїм медовим голосом, від якого в мене по спині біжать мурахи розміром з таргана. — Я тут подумала... поки ми блукаємо в цій чорній дірі, де час і простір не мають значення... "О, НІ... ТІЛЬКИ НЕ ЗНОВУ!!!" — Пам'ятаєш, — продовжувала вона, і я відчула, як вона повернулася до мене ближче, — ти в одному з останніх листів писала... що ти вже стільки розповідала про свої портали... але ти дуже хочеш... дослідити мої. КРОВ, БЛЯДЬ, ПРИЛИЛА ДО МОГО ОБЛИЧЧЯ!!!! ЯКА Я, В СРАКУ, ДОСЛІДНИЦЯ?!?!? Я ЛЕДВЕ-ЛЕДВЕ ПЕРЕЖИЛА ЕКСПЕРИМЕНТИ НАД СОБОЮ, КУДИ МЕНІ ЩЕ Й ІНШІ ГЛИБИНИ ПІЗНАВАТИ?!?!? ЦЯ МАРІЧКА... ця сука... ця підступна, геніальна, бісова інтриганка... вона не просто розказувала, вона ще й, бачте, напрошувалась!!! Підготувала, так би мовити, ґрунт! Мій мозок лихоманило. Що робити?! Що, в біса, робити?! Якщо я відмовлюсь, вся моя легенда про безстрашну дослідницю космічних глибин, здатну голіруч керувати чорними дірами, лусне, як мильна бульбашка після зустрічі з господарським милом!!!! Я буду просто жалюгідною брехухою! Але якщо я погоджусь... А ЩО, ВЛАСНЕ, ЯКЩО Я ПОГОДЖУСЬ?!?!? Я ж ніхуя не бачу!!! Це буде як намагатись зробити операцію на мозку в боксерських рукавицях!!! На дотик!!!! Але вибору в мене не було. Звання верховної жриці анального культу просто так не дається. Його треба заслужити. Потом... і пальцями. Я зробила глибокий вдих, наповнюючи легені неіснуючим повітрям сингулярності. — Пам'ятаю... — мій голос звучав глибоко і з легкою хрипотою, як у старого капітана, що дивиться на безкрайній океан. — Як я можу таке забути, Аріандро? Це... це мало стати кульмінацією наших теоретичних досліджень. Переходом від теорії до практики. Моментом, коли два всесвіти... нарешті, доторкнуться один до одного. Її рука здригнулась від ледь стримуваного захвату. — Ти писала... "я хочу відчути твої стінки пальчиками"... — прошепотіла вона, ніби цитувала священний текст. — "Я хочу зрозуміти, яка в тебе глибина. І чи є в тебе всередині... іскри". "ІСКРИ, БЛЯДЬ!!!!!" — я ледь не закричала вголос. Вона що, бляха-муха, з'їла те перламутрове мило, поки я не бачила?!?!? ЗВІДКИ В СРАЦІ МОЖУТЬ БУТИ ІСКРИ?!?!? Хіба що від короткого замикання в моєму мозку!!!! — Іскри... є в кожному з нас, кицю, — філософськи заявила я, входячи в образ мудрої наставниці. — Їх просто треба... знайти. Розбудити. Видобути з глибин... Я замовкла, бо зрозуміла, що починаю говорити, як той дід з клубу "Останній Подих". Вона зрозуміла все без слів. Я відчула, як вона почала розвертатись, і за мить я вже дивилась (якщо так можна сказати в абсолютній темряві) в напрямку її спини. А потім вона... вона почала опускатись навкарачки. Я чула шурхіт її сукні, тихе сопіння... І я стояла. Як бовдур. В абсолютній темряві. В чорній дірі. А переді мною... готували до дослідження портал в інший всесвіт. І тепер вже мені... треба було пхати туди пальці. На дотик. Без світла. Без інструкції. З однією лише надією, що хоча б її срака не буде вивергати прокляття і не вимагатиме ввести в неї промисловий вентилятор. Це буде важка ніч. Чи вічність. Хто зна цих фізиків... |