Книга Потерянная в пентхаусе, страница 19 – Христина Холод

І в цій гнітючій тиші в моїй голові, як бур'ян на городі, проросла нова ідея. Така ж абсурдна, але якась... більш наукова. Більш космічна. Я різко зупинилася, і Аріандра ледь не врізалась в мене.

— Стій! — скомандувала я.

— Що? Що таке, Марічко? Новий портал? Флуктуація простору? Ти бачиш фіолетовий колір?

— Ні, — промовила я серйозно. — Все набагато... гірше. І краще водночас.

"О БОЖЕ, НЕ ТІЛЬКИ МИЛОМ, ВОНА ЗАРАЗ ЗАПРОПОНУЄ ЇЙ ЗАПХАТИ МІЖПЛАНЕТНУ СТАНЦІЮ!!!" - мабуть подумала вона.

— Я думаю... ми помилялися, — продовжувала я, напускаючи на себе вигляд вченого, що стоїть на порозі великого відкриття. — Ракета тут ні до чого. Тобто, русня, звісно, підари, це аксіома, яка не потребує доведень. Але можливо, вибух ракети і наше потрапляння сюди — це просто збіг. Два незалежних, не пов'язаних між собою явища.

— Не пов'язаних? — здивовано перепитала Аріандра. — Але ж... світло зникло саме тоді...

— Це нас і збило з пантелику! — вигукнула я, ляснувши себе по стегну. — Ми прив'язалися до найпростішого пояснення! А що, як... як в той самий момент, коли ракета влучила в підстанцію, поруч з нашим будинком, на відстані кількох метрів, просто... відкрилась мікроскопічна чорна діра?!!?!?

Тиша. Навіть цвіркуни, якби вони тут були, замовкли б від такої заяви.

— Чорна... діра? — ледь чутно видихнула вона.

— Так! Спонтанна, бляха-муха, квантова аномалія! Вона утворилася на одну трильйонну секунди, рівно для того, щоб нас засосати!!! Засосати в себе! Як спагеті! І викинути... десь тут! Всередині сингулярності!!!!

Моя теорія була прекрасною. Не було жодного доказу її правдивості, але, сука, і жодного доказу, що вона неправдива!!! Все сходиться! Немає світла, бо світло не може покинути чорну діру! Немає звуку, бо звук — це коливання матерії, а тут вся матерія стиснута в одну точку! Немає кінця коридору, бо простір і час тут викривлені до невпізнання! Ми, блядь, в серці космосу! Ми — в найзагадковішому об'єкті Всесвіту!

— То ми... всередині зірки, яка померла? — запитала Аріандра голосом, сповненим священного трепету.

— Ми в тому місці, де помирають самі закони фізики! — пафосно заявила я. — Час для нас може йти інакше! Можливо, поки ми тут гуляємо, на Землі пройшли вже тисячі років! Або, навпаки, всього кілька секунд!

Я відчула, як її рука тремтить від захвату.

— Тобто... це крутіше, ніж паралельний світ?

— КРУТІШЕ?!?!? — я аж закричала від обурення. — ЦЕ, БЛЯДЬ, АБСОЛЮТНО ІНШИЙ РІВЕНЬ!!!! Це не просто інша кімната! Це інший вимір існування! Нас... нас розтягнуло на атоми і зібрало заново! Ми тепер не просто люди, ми... ми шматочки космічної енергії, що блукають у вічності!

Я завмерла, прислухаючись до її реакції.

— Якщо ми — просто енергія... — почала вона повільно. — Тоді... наше тіло — це ілюзія?

— Так! — вигукнула я, ще не знаючи, до чого вона веде, але вже погоджуючись.

— Тоді й твій анальний портал — це теж ілюзія?

— Так! — радісно підтвердила я. "СЛАВА БОГУ, ВОНА ЗРОЗУМІЛА!!!"

— Шкода, — тихо зітхнула вона. — А я так хотіла подивитися на іскри від перламутрового мила... Але, мабуть, у сингулярності воно б не іскрило. Інші закони оптики...

І в цей момент я зрозуміла. Неважливо, в якому ми всесвіті, в якому вимірі, чи навіть всередині якої, нахуй, чорної діри. Всі її думки все одно будуть повертатись до моєї багатостраждальної дупи. Вона — як константа в цьому хаосі. Стабільна. Непохитна. Моя особиста чорна діра, що поглинає будь-яку теорію, залишаючи тільки хтивість і збочення. І, знаєте що? Це було навіть якось заспокійливо.