Книга Потерянная в пентхаусе, страница 15 – Христина Холод

— Ходімо, — сказала вона, знову беручи мене за руку.

І ми пішли. Цього разу хода була іншою. Більш впевненою. Адже ми залишали за собою слід! Фізичний, матеріальний, а не просто шлейф з розмов про збочення! Ми йшли, і я відчувала ледь помітний опір, легке натягнення на моїй нозі. Нитка тягнулася за нами. І це було неймовірне відчуття.

Ми йшли. П'ять хвилин. Десять. Двадцять. Пів години. Я вже звикла до цього медитативного стану, я пливла за течією її руки, ведена тоненькою ниткою надії. Це так просто! Ми йдемо, нитка тягнеться. Потім дійдемо до ванни, влаштуємо перламутрове шоу, а потім спокійно, по ниточці, повернемося назад, знайдемо вихід, вип'ємо вина... Життя налагоджується!

І раптом... "ЧПОК".

Такий тихий, жалюгідний звук. Опір на моїй нозі зник. Натяг пропав. Я завмерла. Вона завмерла.

— Що? — прошепотіла я.

Тиша. Абсолютна, як і раніше. Темрява. Невблаганна, як податкова інспекція.

— Здається... — промовила Аріандра своїм тихим, спокійним голосом. — нитки... закінчилися.

Нитка. Закінчилася. Ми посеред чорної ніхуйні. Без орієнтирів. З мотком ниток в кишені Аріадни, що тепер прив'язаний невідомо до чого... і другий кінець якого тепер бовтається десь біля моєї ноги, втрачений назавжди. Ми навіть не знаємо, в який бік тепер повертатися!

Я дивлюся в темряву перед собою, потім обертаюся, вдивляючись в темряву позаду. Ніякої різниці. Абсолютно. Нитка скінчилася, а навколо — ніхуя, як і було. Тільки тепер ми знаємо, що від початкової точки нас відділяє відстань, рівна одному маленькому, бляха-муха, моточку ниток. Я починаю істерично, беззвучно сміятися. Бо це було найсмішніше і найтупіше фіаско за всю мою нікчемну кар'єру анальної пророчиці. Ми програли цьому лабіринту. І він навіть не напружився.

Сміх застряг у мене в горлі і перетворився на тихий, жалібний хрип. Нитка скінчилась. Наша єдина надія на повернення до тями – тоненька, як павутинка, ниточка – урвалася, залишивши нас посеред ніде. Я готова була просто лягти на цю нескінченну підлогу і вмерти від абсурдності буття. Лягти і чекати, поки мене не зжере місцевий Мінотавр. Чи астральний кіт. Або поки в мене самій з дупи не полізе перламутрове сяйво від пережитого стресу.

Але Аріандра... Вона, здається, навіть не засмутилася. Я відчувала її спокійне дихання поруч. Невдача з ниткою її абсолютно не збентежила. Наче це був просто один з варіантів, який не спрацював. Ну, подумаєш, не вийшло. Треба пробувати інше. Її стійкість одночасно захоплювала і лякала до усрачки.

— Знаєш, Марічко... — раптом знову почала вона тим самим мрійливим, задушевним голосом, яким розповідають казки на ніч. — Я зараз згадала... ти ще писала мені про клізми.

Я ВДАВИЛАСЯ ПОВІТРЯМ! В цьому чорному, німому просторі, де скінчилась остання нитка, що зв'язувала нас з реальністю, ця дівчинка згадала про КЛІЗМИ?!??!?!?! Курва, ця Марічка що, складала енциклопедію "Всі види збочень від А до Я" і посилала їй по одній сторінці щодня?!!??!!

— Ох, клізми... — вичавлюю я з себе, намагаючись не звучати, як людина, яка хоче померти тут і зараз. — Так, це... це класика. Основа основ.

— Я теж пробувала, — зізналася вона так буденно, наче розповідала, що пробувала новий сорт кави. — З ромашкою. Але це було... якось нудно. Як чай пити, тільки не туди. А от ти писала... Ти писала, що любиш великі. На три літри.