Книга Потерянная в пентхаусе, страница 7 – Христина Холод

Відчуваю, як вона посміхається в темряві. Її дихання стає ближчим.

— У мене є вино. Червоне. В холодильнику.

ВИНО!!!! ЦЕ, БЛЯДЬ, ВЖЕ ЩОСЬ!!!!!! Це вже промінчик надії в цьому чорному царстві абсурду!!!

— Чудово! — кажу я, намацуючи її руку і піднімаючись з колін. Паєтки на моїй випускній ганчірці боляче впилися в шкіру, сука. — Веди мене, моя Тесея. Де твій клятий холодильник? Я готова битися з будь-яким Мінотавром за келих напівсолодкого!

— Просто прямо, — відповідає вона, впевнено стискаючи мою долоню. — Тримайся за мене.

І ми йдемо. Вперед. У ніхуя. Вона, як єдина, хто реально орієнтується в цьому просторі, йде першою. Я, як сліпе цуценя, тримаюся за її руку. Крок. Два. Три. Чую, як під її босими ногами ледь поскрипує паркет. Під моїми туфлями – тиша, бо підошва гумова. П'ять. Десять. Двадцять кроків. Мозок, який звик до стандартних розмірів квартир-хрущовок і зрідка офісних коридорів, починає посилати мені тривожні сигнали. Ми йдемо вже секунд тридцять. Вперед. У темряву. І ні в що, сука, не впираємось!

— Еммм... Аріандро? — обережно питаю я. — В тебе що, квартира-вагон? Ми точно не вийшли помилково на злітно-посадкову смугу аеропорту "Бориспіль"?

— Ні, що ти, Марічко. Ще трохи, — її голос спокійний, як у буддійського монаха. — Я відчуваю його прохолоду.

ЯКУ, В СРАЦІ, ПРОХОЛОДУ?!!?!? Ми вже пройшли метрів п'ятнадцять, не менше!!! Тут мала б бути не просто стіна, тут мав би бути вже сусідній будинок, блядь!!!!! Навколо нас абсолютна чорнота, ні стін, ні стелі, нічого!!!! Тільки безкінечна підлога під ногами і її рука в моїй руці!!!!! Мені стає реально стрьомно!!!!! Це не просто відключення світла, це якась хуйня з вимірами!!! Може, та ракета руснява була не простою, а квантовою?!!?!? І вона не просто роз'єбала підстанцію, а й зламала простір і час в радіусі п'яти кілометрів?!!?!? І ми зараз йдемо по четвертому виміру в напрямку вічності і холодного вина?!!?

П'ятдесят кроків. ШІСТДЕСЯТ!!!!! Я перестаю дихати!!!! Я чую, як моє серце колотиться, наче перфоратор!!!

— ТИ ВПЕВНЕНА, ЩО МИ НЕ В ПЕКЛО ЙДЕМО?!!?! — зриваюсь я на крик, бо мої нерви вже схожі на розтягнутий і порваний презерватив.

Ми зупиняємось. Тиша. Густа і важка. Я відчуваю її подих на своєму обличчі.

— Пекло? — здивовано перепитує вона. — Ні, Марічко. Холодильник. Я ж казала. Просто... прямо.

І вона робить ще один крок уперед, тягнучи мене за собою в цю безкінечну, сука, чорну порожнечу. А мені здається, що її рука стає холоднішою, і звідкись попереду дійсно тягне холодом. Але чи це холод від холодильника... чи від чогось зовсім іншого... я вже, блядь, не впевнена ні в чому.

Окрім нас і нашої невгамовної ходьби, не існує, блядь, нічого! П'ятнадцять хвилин, КАРЛ!!!!! П'ятнадцять!!! хвилин!!! Ми йдемо, сука, по рівній поверхні в абсолютній темряві й тиші!!!! Я вже втратила лік крокам. Спочатку я рахувала, потім намагалась співати про себе "Ой у лузі червона калина", щоб не збожеволіти, а тепер я просто плентаюся, як прив'язаний до її руки привид. Мої ноги налилися свинцем, а дешеві туфлі для випускного, здається, вже перетворились на іспанські чоботи і жорстоко мстять мені за цей вечір.

Яку, нахуй, піцу я везла?! Яке БДСМ, які пенсіонери?! Мені здається, це було в іншому житті, до того, як простір розчинився, а час став схожим на жуйку, яку хтось безкінечно тягне! Я навіть не впевнена, чи досі перебуваю у вертикальному положенні. Може, ми давно лежимо на підлозі і це все просто передсмертна агонія мого запаленого мозку?!