Книга Потерянная в пентхаусе, страница 2 – Христина Холод

Лечу, сука, догори, як ракета Ілона Маска, тіки безкоштовно і з піцою!!!! Вуха закладає від тиску, а ця космічна музичка свердлить мозок, наче ти, бляха-муха, летиш не на останній поверх, а прямо в чорну діру!!!!! Секунда, друга, п'ята... скільки тут, нахуй, поверхів?!?!? Нарешті – ледь чутний "дзінь", від якого я аж підстрибую, і двері розповзаються в сторони. І я... я завмираю!!!!

Перше, що в'їдається в мої ніздрі – це запах!!! Це, блядь, якийсь сюрреалістичний коктейль з дорогої шкіри, гуми, поліролі для меблів і... і корвалолу, блядь!?!? Я роблю крок з ліфту в величезну залу, де панує напівтемрява, підсвічена якимись фіолетовими і червоними лампами. На стінах – батоги, ланцюги, маски... стандартний, в принципі, набір для хтивого анімешника... якби не одне "але"!!!! Усі присутні, сука, пенсійного віку!!!!!!

Матір божа!!!!! Це якийсь, блядь, зліт геріатричного БДСМ-клубу!!!! Прямо переді мною якийсь дідуган, схожий на мого колишнього вчителя праці, в самих лише сімейних трусах в ромашку і блискучій шкіряній портупеї, намагається зашнурувати височенні ботфорти на нозі бабусі, яка сидить в кріслі-гойдалці, обмотана червоними мотузками в стилі шібарі і мирно куняє!!!!! Трохи далі дві бабці, одна в латексному костюмі медсестри, а друга – в суворій шкіряній фуражці, лупцюють одна одну по дупах надувними рожевими фламінго!!!! Один сивий пан, вдягнений як дворецький, тільки з голим торсом, стоїть навкарачки, а на його спині стоїть крихітна бабуся в пеньюарі з леопардовим принтом і зосереджено читає газету "Поради дачнику" через лупу!!!!! В кутку хтось в шкіряній масці з блискавкою на роті намагається грати на акордеоні мелодію "Ах, Одеса", але постійно збивається і хрипить!!!

Я стою як вкопана, з цією йобаною піцою в руках!!! Я затуляю рота рукою, щоб не заржати на весь цей будинок престарілих сатаністів!!!!! Це... це так охуєнно, що аж страшно!!!! Це в сто разів крутіше за тих нещасних збоченців з їхніми хвостами!!!! Ці хоч по-справжньому, з душею відриваються!!!!

Раптом музика стихає, і до мене повільно, спираючись на паличку, яка закінчується срібним черепом, підходить статечна пані в чорній шкіряній сукні до п'ят і з моноклем в оці.

— Добрий вечір, юна леді, — каже вона голосом, що прокурений сорока роками "Прими" без фільтру. — Ви, мабуть, не до нас. Сергій Іванович сьогодні на дієті. Йому мучного не можна.

Я кліпаю очима.

— Як це... не до вас? — лепечу я. — Пентхаус... вечірня сукня...

— Так, це пентхаус, — терпляче пояснює вона, розглядаючи мої паєтки з легкою зневагою. — Але піцу в нас ніхто не замовив. Можливо, ви переплутали корпус? Наше зібрання, бачите, закритого типу. Клуб "Останній Подих".

ОСТАННІЙ ПОДИХ, БЛЯДЬ?!!?!?!?!?! Я судорожно витягаю телефон, тремтячими пальцями розблоковую екран. Адреса... адреса... ВУЛИЦЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ 13-Б!!!! А ЦЕ, КУРВА, ПРОСТО, БЛЯДЬ, 13!!!!!

Моє обличчя, мабуть, набуло кольору моєї сукні.

— Ой... бля... вибачте... — мимрю я і, розвернувшись на сто вісімдесят градусів, мало не бігом кидаюся назад до ліфта.

— Заходьте ще, дівчинко! — кричить мені вслід дідуган в портупеї. — Наступної середи у нас вечір медичних процедур! Буде весело!

Двері ліфта зачиняються, відрізаючи мене від цього прекрасного світу болю і артриту. Я лечу вниз, дивлячись на сотню своїх відображень, і відчуваю, як мене накриває істеричний сміх. Консьєрж-індик проводжає мене ще більш презирливим поглядом, ніж раніше. Я вилітаю з цього палацу розпусти на вулицю. А ось і він, блядь – корпус "Б"!!! Непоказна бетонна коробка, приліплена збоку до скляного гіганта!!! Під'їзд обшарпаний, воняє сцяками і горілою проводкою. Ніякого, блядь, консьєржа. Натискаю кнопку виклику ліфта. Десь в глибині шахти щось гуде і скрегоче, наче там помирає кит. Через хвилину, гримаючи так, наче зараз розвалиться, приповзає кабіна. Двері з рипінням від'їжджають вбік. Я роблю крок всередину цієї смердючої металевої труни і натискаю єдину робочу, випалену цигаркою кнопку з літерою "П".